підбігав Етьєн. Бебер і Лідія вискочили зі своєї схованки.
А далеко, по дорозі, що спускалася з селища, натовпом бігли люди-чоловіки і жінки, і при світлі розгорався дня чітко видно були їх гнівні жести.
V
Всі двері надшахтних будівель замкнули, і шістдесят солдатів, з рушницею до ноги, перегороджували доступ до єдиної незачиненої двері, за якою вузькі сходи вела в приймальну, а також в кімнату штейгерів і в роздягальню. Капітан побудував солдатів у два ряди біля цегляної стіни, щоб на загін не могли напасти з тилу.
Спершу вуглекопи, що прибігли з селища, трималися на деякій відстані. Їх було чоловік тридцять, вони перемовлялися, перекидалися незв’язними і лютими вигуками.
Дружина Мае прибігла першою, наспіх прикривши косинкою розпатлане волосся, тримаючи на руках заснула Естедлу, — тепер вона все твердила в гарячковому збудженні:
— Нікото не впускати і не випускати! Ми їх всіх сцапаем!
Мае погоджувався з нею. Але тут прийшов з Рекільяра конюх Мук. Його схопили, не хотіли пропустити. Він відбивався, кричав, що конем-то треба задати вівса, їм справи немає до революції. А крім того, на стайні один кінь здох, і його чекають, щоб підняти її наверх. Етьєн вивільнив старого конюха, і солдати пропустили його в приймальну, до кльоші. А через чверть години, коли поступово зростаюча натовп страйкарів стала загрозливою, в нижньому ярусі прягамочиой вийшли люди, які тягли за собою околевшую кінь; витягнувши жалюгідну падаль, стягнуту мотузяною сіткою, вони кинули е у дворі, прямо в калюжу, що утворилася від розтанув снігу. Вуглекопи були так вражені, що й не подумали затримати їх,— вони повернулися в приймальну і знову забарикадували двері. Всі дізналися сколілу коня і з жалістю дивилися, як вона лежить, зігнувши та костенілу шию і притиснувши до боку голову. Почулися голоси;
— Та це Трубач! Право, Трубач!
— Трубач!
