старі вуглекопи не впізнавали знайомих штреків, які тянулксь перед ними, немов сплутані нитки клубка. На кожному перехресті в роздумі зупинялися, але ж треба було вирішувати негайно.
Етьєн втік останнім, його затримувала Катрін, яку сковували втому і страх. Сам він теж повернув би вправо, як і Шаваль, вважаючи, що той вибрав вірний шлях. І все ж він навмисне не пішов з Шавалем, нехай навіть через це довелося б навіки залишитися під землею. А група рятувалися все танула, люди згортали по своєму розумінню в той чи інший хід, і за старим борошном бігло тільки сім чоловік.
— Обхопи мене за шию, я тебе понесу,— сказав Етьєн, бачачи, що Катрін зовсім ослабла.
— Ні, залиш!.,—тихо відповіла вона.— Я більше не можу… Краще відразу померти.
Вони відстали від передніх метрів на п’ятдесят, і Етьєн, незважаючи на опір Катрін, взяв її на руки, як раптом прохід закрився: величезна брила впала і відрізала їх від інших. Вода, затоплюючи вироблення, почала підмивати породу, з усіх боків відбувалися обвали. Етьєну і Катрін довелося повернути назад. Все скінчено тепер! Нічого й думати вибратися через Рекільярську шахту. Єдина надія піднятися до верхнього горизонту: може бути, туди проникнуть і звільнять їх, якщо вода спаде.
Етьєн дізнався нарешті пласт Гільома.
– Он що! Тепер я знаю, де ми,— сказав він.- Ех, диявол, адже ми по вірному шляху йшли!.. А тепер полро – буй-ка попади туди! Слухай, підемо все прямо, потім піднімемося через піч.
Води тут було їм по груди, і вони йшли повільно. Поки у них ще було світло, вони не піддавалися відчаю; другу лампу загасили, щоб зберегти масло і перелити його потім в першу. Вони вже підходили до «печі», як раптом почули позаду себе шум і обернулися. Хто там? Може бути, і товаришам теж обвал перегородив дорогу і вони повернули сюди. Здалеку доносилося гучне дихання, вони не могли зрозуміти, що за буря насувається на них, піднімаючи цілі стовпи бризок. І обидва скрикнули, побачивши, як з мороку вирвалося якесь біле чудовисько і, борючись з повінню, намагається наблизитися до них, насилу продираючись між кріпленнями занадто вузького для неї ходу.
То була Бойова. Від рудникового двору вона, збожеволівши від жаху, понеслася по темних галереях. Здавалося, вона знає дорогу в цьому підземному місті, де жила одинадцять років, що очі її

Книга Жерміналь стор.451

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code