добре бачать в густому мороці в якому проходила її життя. Вона скакала, зігнувши шию, підкидаючи ноги, і, пробігаючи по тісних штреку, заповнювала весь проліт своїм великим тілом. Вулиці слідували одна за одною, шляхи роздвоювалися,— жодного разу кінь не зупинялася на перехрестях в нерішучості. Куди бігла вона? Можливо, до бачення молодих своїх днів, до того млина, де вона народилася, до берега скарни, до Смутного спогаду про сонце, що сяє в повітрі, як велика лампа. Кінь хотіла жити, прокинулася її пам’ять; спрага вдихнути ще раз повітря рівнини гнала її все вперед, вперед-туди, де перед нею, напевно, відкриється вихід до теплого неба, до світла. Давню покірність змінило спалахнуло обурення: адже шахта не тільки засліпила її, але ще й хотіла її вбити. Вода переслідувала її, стьобала по ногах, шмагала по крупу. Але чим далі поглиблювалася біжить, тим тісніше ставали вироблення, тим нижче нависала покрівля, тим горбистіше були стінки. І все ж кінь скакав, обдираючи собі боки, залишаючи на сучках кріплень клаптя своєї шкури. Шахта немов стискалася з усіх боків, щоб схопити її, зціпити і задушити.
І ось, коли вона була зовсім близько від Катрін іетьє-на, вони побачили, як кінь застряг між кам’яними брилами. Вона спіткнулася, зламала передні ноги, по-слідчим зусиллям протягнулася ще кілька метрів і завмерла, сплутана, полонена землею. Витягаючи шию, вона повертала закривавлену голову, шукала мутщлми очима рятівну розколину. Вода швидко прибувала, заливала її, і тоді потопає кінь заржала, жалібно, протяжно, моторошно, як іржали ті коні, що потонули в стайні. Жахлива була ця агонія старої тварини з роздробленими кістками, пораненого, скутого, що боровся зі смертю в чорній глибині шахти, далеко від сонячного світла. Її відчайдушний крик все не стихав, вода покрила її холку, шию, а з широко відкритого рота все ще мчало надривне хрипке іржання. Раптом пролунав короткий хропіння, глухе дзюрчання, як ніби вода полилася в бочку. А потім настала глибока тиша.
— Ах, боже мій! Уведи меня,— ридала Катрін.— Ах, боже мій! Мені страшно! Я не хочу вмирати!.. Уведи меня! Уведи меня!
Вона побачила смерть. Зруб, що обвалився, затоплена шахта, – від усього цього не повіяло їй в обличчя таким жахом загибелі, як від іржання вмираючого коня. У вухах Катрін все ще звучало це страшне іржання, що викликало трепет всього її істоти.
— Уведи меня! Уведи меня!
Етьєн схопив її на руки і поніс. Та й не можна було зволікати; мокрі по самі плечі, вони стали підніматися по крутому ходу.

Книга Жерміналь стор.452

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code