Частина перша
У непроглядній темряві беззоряного нота але большаку, прокладеному з Маршьена в Монсу і протягом десяти кілометрів розсікав Бурякові нуля, йшов самотній подорожній. Попереду нічого не було видно, навіть землі, але він відчував, що навколо рівнина,— холодний березневий вітер гуляв тут, на привіллі, налетая поривами, наче шквал в морських просторах, проносячись над болотами і голою низиною. Жодного деревця не вимальовувалося в небі; в сирому і холодному мороці дорога пролягала рівна, пряма, як стріла.
Подорожній відправився з Маршьена о третій годині, йшов широким кроком, тремтячи від холоднечі в витертій своїй ватяній куртці і плисових штанях. Йому дуже заважав клунок з пожитками, зав’язаними у клітчасту хустку, і він все притискав ліктем цей вузлик то до лівого, то до правого боці, намагаючись глибше засунути в кишені змерзлі червоні руки до крові потріскані на вітрі, У цієї людини не було ні роботи, ні пристановища, і зараз у втомленій голові майже не було думок — тільки надія на те, що зі сходом сонця трохи потеплішає. Він йшов вже годину,— до Монсу залишалося кілометра два,— і раптом, зліва від дороги, побачив три червоних вогню, палаючих під відкритим небом, немов три вогнища, але ніби повисли в повітрі. Подорожній завагався, стало страшно йти туди, але він не міг чинити опір болісному бажанню хоч хвилинку погрітися біля вогню
Дорога тепер тягнулася в глибокій виїмці, вогні зникли. Праворуч піднімався паркан з нетесаних дощок, що відділяла полотно залізниці, а зліва над укосом, порослим травою, невиразно виднілися ковзани низьких покрівель і ледь вгадувалися одноманітні обриси сільських будиночків. Подорожній пройшов кроків двісті. На повороті дороги знову з’явилися вогні, але він все не міг зрозуміти, чому вони горять так високо в беззоряному небі, ніби три
