ставили візником. Що? Здорово все-таки! П’ятдесят років на шахті, а з них — сорок п’ять під землею.
Поки він розповідав, палаючі шматки вугілля, що раз у раз падали з жаровні, багряними відблисками висвітлювали його бліде обличчя.
— Тепер вони мені кажуть: на спокій пора, — продовжував він.— А я не хочу. Знайшли теж дурня!.. Ще два рочки протягну — до шістдесяти, значить, — і буду тоді отримувати пенсію в сто вісімдесят франків. А якщо зараз з ними розпрощаюся, вони дадуть тільки сто п’ятдесят. Спритники! І чого женуть? Я ще міцний, тільки ось ноги здали.
А все, Чи знаєш, через воду. Вода мене в забоях поливала вісімнадцять років, — ну і зійшла під шкіру. Інший день, трохи поворухнешся, криком кричиш.
І він закашлявся.
— Кашель теж від цього? — запитав Етьєн.
Але Старий замість відповіді енергійно помотав головою. А коли віддихався, сказав:
— Ні. Минулого місяця застудився. Рани-то ні-коли кашлю не бувало, а тут, Дивись-но, прив’язався, ніяк від нього не відв’яжешся. І ось дивна справа: харкаю, харкаю…
В горлі у нього заклокотало, і він знову сплюнув чорним.
— Це що ж, кров? — наважився нарешті запитати Етьєн.
Безсмертний не поспішаючи витер рот рукавом.
— Та ні, вугілля… В нутро у мене стільки вугілля набилося, що вистачить на топку до кінця життя. Але ж вже п’ять
І років під землею не працюю. Стало бути, раніше припас уголька, а сам про то нічого і не знав. Не біда, з вугіллям міцніше буду.
Настало мовчання. Вдалині лунали рівномірні
удари молота в шахті. На рівнині жалібно завивав вітер, і здавалося, в безпросвітному мороці хтось стогне від голоду
і втоми. У жаровні злякано металося полум’я, І старік, стоячи біля нього, неголосно заговорив, згадуючи минуле. Ну зрозуміло, не з учорашнього дня він сам і його поблизу-Кі жили з себе тут витягали. В їх роду всі працювали [ на Компанію вугільних копалень в Монсу з дня її заснування, а вона існує вже сто шість років. Його дід,; Гільйом Мае, п’ятнадцятирічним хлопцем знайшов в ре-кільярі жирне вугілля, там-то компанія і заклала свою
