до дві; на скляному заводі Гажбуа того й гляди робочі вабаетуют, тому що їм хочуть знизити заробітну плату.
– Знаю, енаю, – повторював перехожий, вислуховуючи ці відомості.— Я вже був там.
– У нас тут поки що тримаються, – додав візник.- Але все ж таки на шахті дббичу зменшили. А ось дивись, прямо перед вами-Віктуар, там тільки дві коксові батареї горять.
Він сплюнув, перепряг свою сонну коня до поїзду порожніх вагонеток і закрокував позаду них.
Етьєн пильно дивився навколо. Раніше все тонуло в мороці, але рука старого возія немов наповнила темряву великими скорботами знедолених, і молодий подорожній беззвітно їх відчував,— вони були всюди в цій безмежній ширі. Чи не стогони голодних розносить березневий вітер по цій Голій рівнині? Як він розбушувався! Як злобно виє, наче загрожує, що скоро всьому кінець: не буде роботи, і настане голод, і багато – багато людей помре! Етьєн все дивився, намагаючись пронизати поглядом темряву, хотів і боявся побачити, що в ній таїться. Все приховувала чорна завіса ночі, лише далеко гидували відліки над доменними печами і коксовими батареями. Коксові підняли вгору трохи навскіс десятки своїх труб, і над ними блищать червоні язики полум’я, а дві вежі доменних печей кидають в небо блакитне полум’я, немов гігантські факели. В ту сторону моторошно було дивитися—там ніби горіло заграва пожежі; в небі не було жодної зірки, лише ці нічні вогні горіли на темному обрії — як символ краю кам’яного вугілля і залізної руди.
– Ви, може, з Бельгії?— почувся за спиною Етьєна голос возія, встиг зробити ще один рейс.
На цей раз він пригнав тільки три вагонетки. Треба розвантажити хоч ці три: сталося пошкодження в кліті, подає вугілля на-гора,— зламалася якась гайка; робота зупинилася на чверть години, якщо не більше. Біля підніжжя терикону стало тихо, смолк довгий гуркіт коліс, що стрясав поміст. Чувся тільки віддалений стукіт молота, що ударяв об залізо.
— Ні, я з півдня,— відповів Етьєн.
Робочий спорожнив вагонетки і сів на землю, радіючи нежданному відпочинку; він як і раніше похмуро мовчав і тільки скинув на возія тьмяні опуклі очі, немов сердячись на його балакучість. Візник зазвичай був

Жерміналь стор.5

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code